Причин рабської поведінки багато, хоч офіційно рабства вже давно не існує. Проте рабів менше чомусь не стає.
Події, якщо це взагалі можна назвати подіями на Бережанському Майдані, говорять самі за себе. Найбільш масовими народними вічами, були 1-го грудня і 22-го січня. Спочатку побили студентів, потім з’явилися перші жертви. В проміжку між цими подіями, відбувались стандартні молебні, які в основному нікому вже нікому не були цікаві. Навіть політики з часом вичерпали свій ораторський потенціал, а священники почали виясняти, хто більше молиться за Україну – православні чи греко-католики. З плином часу, це вже стало нагадувати важку ношу, яку важко нести, але й залишити не можна...

Здавалось, що після поїздки делегатів в Харків на з’їзд євромайданів, щось зміниться, але очікування залишились очікуваннями. Проте, коли кров почала застигати в перших жертв побоїща, люди з обуренням знову потяглися на майдан. Цікава реакція наших людей на різні події. Коли б’ють і вбивають, вони обурюються і виходять протестувати. В той же час, коли їх постійно дурять, приймають антинародні закони, знущаються над журналістами, незаконно затримують та засуджують, чи взагалі ігнорують народне волевиявлення – на це майже не реагують. В чому ж причина безглуздості для наших громадян заклику - не будь байдужим? Виглядає, що найбільше ми боїмося смерті і бути побитим. Все решта ми якось переживем, ще й не таке напевно дехто згадує. Це дуже нагадує рабську психологію, коли всі бояться влади, але виступати проти неї страшно, тому робимо це тільки тоді, коли смерть вже ходить поміж нас…

Про політиків не тільки бережанських, а й усіх в Україні, згадувати навіть не хочеться. Говорити навіть про політичних покійників, треба або добре, або нічого. При цьому це стосується усіх, незважаючи на вибраний ними з тих чи інших причин тимчасовий партійний “бренд”. Вони в обох таборах, показали нарешті народу свою нездатність приймати хоч якісь адекватні рішення. Якби в націоналістичних організацій не урвався терпець, ми би й далі чекали з моря погоди. Кого хвилюють люди, вони ж зберігають “політичне лице”. Це тривало доти, поки в одне з них розрядили вогнегасник, а про два інші, взагалі варто забути. Бережанські громадські і політичні лідери, знову проявили себе як могли. Коли народ почав вимагати від них якихось справжніх дій, на кшталт перекривати дороги, не підкорятись владі, страйкувати, відповідь лунала одна – ми чекаємо вказівок. Якщо те, що було озвучено після молебну біля райради і були такі очікувані вказівки, то можна подумати що їх отримали від влади.

Отже, хронологія подій. Молились як ніколи довго, таке враження що вирішили згадати всіх живих, ненароджених і померлих. Коли ж дійшла черга до озвучення реальних дій, довелось вислухати історика, який поділився роздумами, чи святкувати день Соборності України після цих подій, та незавершену промову про головну роль націоналістів в теперішніх подіях(очевидну для небагатьох правду, демократична громадськість засвистала і вимкнула мікрофон). На завершення всім запропонували піти в актовий зал райради і почекати Юру Пудлика(голову РДА), який обіцяв підтягнутись на “стрілку”. На жаль Юра слова не дотримав, з “поняттями” в нього схоже проблема, можливо це й на краще, а що як він - не словом, а ділом. Було озвучено, що його хочуть переконати написати телеграму громадянину Януковичу, щоб він “зав’язував” з цим “бєспрєдєлом”. А він взяв і не приїхав, напевно передумав зустрічатись з громадськістю, а може не хоче писати телеграму… Можливо взявся активно рятувати район, якщо можна в таке повірити, а тут приходять з якимись вимогами. Зате поговорили в залі про все що хотіли, прийняли ще одну заяву до влади з вимогами, та перенесли зустріч з Юрою на пізніше. Ті що пішли одразу після мітингу, напевно довго думали, що ж це все значить і як жити далі в такій державі…

P.S. Зустріч таки відбулась, але наступного дня. Вранці голова РДА прийшов і вислухав представників громадськості. Проте, виходити з партії регіонів і офіційно засуджувати кровопролиття, делікатно відмовився.

Далі буде…