Богом благословенний час. 1991 рік. Нарешті свобода. Ми вільні! Ми самостійна, соборна, суверенна держава.
Служу в Українській Армії. Службове відрядження до Львова. Їду з маленького провінційного містечка як на свято. Форма заздалегідь непарадна. Побачу тріумфозний Львів, веселих та життєрадісних людей, що вітають один одного з такою жаданою, бажаною і виборною перемогою і свободою. Та все виявилось не так просто, як це мені здавалося.
Ще провідник вагону ввечері сказав мені:
- Пане, як будете лягати спати, зніміть мешта і шкарпетки і сховайте десь подалі.
- А нащо?
- Бо вночі знімуть.
Вже на місці я дізнався, що місцеві військовослужбовці на службу добираються в цивільному і вже там перевдягаються у військове через те, що у населення міста військова форма асоціюється з «москалями», і на основі цього виникають часті конфлікти, навіть з побиттям.
Відрядження затягнулось. На третій день закінчилися продукти, які завбачливо взяв з собою. Їсти хочеться. Вирішив піти купити хліба. В «хлібному» вистояв довжелезну чергу. Взяв два батона, кілька булочок. На касі:
- Документи пред’явіть.
- Навіщо?
- А ви не бачите об’яву: «Хліб і хлібобулочні вироби продаються тільки жителям Львова, на пред’явленні документа підтверджуючого Львівську прописку»? Так що положіть товар на місце, і звільніть чергу. Понаїхало тут москалів…
Мовчки виконую вимогу касира і йду до наступного магазину, де історія повторюється один за одним… Набридло. В наступному магазині беру пару батонів, булочок. Як в анекдоті, надкушую, розштовхую чергу, ще біля каси жую, касир з роззявленим ротом мовчки вибиває чек, і я під регіт черги переможно покидаю магазин.
Через день відрядження закінчилось. Вирішив перейтись пішки до залізничного вокзалу. На Театральній прощі мітинг, море людей.
З гучномовців:
- Поставимо пам’ятник Степану Бандері, щоб був як драмтеатр!
- Поставимо пам’ятник Тарасу Шевченку, щоб був ще вищий як драмтеатр!
- Геть москалів і військових з України!
Раптом троє в довгих плащах, руки в кишенях, притискають мене до стіни магазину «Соки-води».
- І ти, москалю, не боїшся ходити тут між нормальними людьми в цій поганій совєтській військовій формі?!
- Хлопці! Я такий же українець, як і ви. Форма ця – Української Армії. Присягла на вірність Україні наша частина, в тому числі і я, прийняли чи найпершими в Україні.
Хлопці подобрішали. Це міняє справу.
- Може хочеш виступити, або щось сказати людям?
- Я б з радістю, але в мене за півгодини потяг.
- Добре, ходи ми тебе проведемо, бо там ще багато наших стоять.
Привели мене через всю бувшу вулицю 1-го травня, аж до повороту на вокзал. По дорозі багато чого обговорили і задоволені один одним,розпрощались.
Ось і потяг. Завбачливо на ніч сховавши мешта і шкарпетки, щасливо без втрат добрався додому.
А що Львів? Так я його практично і не бачив.
Олександр Гапоненко
