Спогади бережанки – Боднарчук (Тернової) Оксани Яківни
(СКОРОЧЕНО)
Народилась в 1923 році на Поліссі – Житомирська обл., Овручський р-н, с.Селище. В Бережани приїхала, коли вийшла заміж за бережанця Тернового Михайла і прожила тут до старості. Мої батьки: Яків та Текля мали семеро дітей: четверо дівчат і троє хлопців. Я була наймолодшою.
Під осінь 1932 р. деякі люди почали вмирати. Їх хоронили ще в трунах, котрі робив мій батько, а потім уже просто завертали в якесь рядно і хоронили.
Пам’ятаю, страшний час голоду, як мати усе ходила в м. Овруч на базар, купувала якісь шкіри із корови, обробляла їх, варила з них холодець. Потім знову йшла на базар, продавала цей холодець і на виручені гроші приносила кусок хліба. Напівголодні, холодні ми якось переклигали зиму 1933 р. Померлих людей усе більшало. Так прийшла черга і в нашу хату. До тих пір, доки мати виносила з хати усе придбане, то ми ще напівголодні якось мучились, коли хата опустіла, ми стали зовсім голодні. Їли котів, собак, якесь листя, кору з дерев і т.п. Опухли з голоду батько і мати. Батько лежить в одній кімнаті, а мати в другій.
А на дворі весна. На деревах маленький заплід ягід, вишень.
Старша сестра Феодора поїхала до старшого брата Савки, щоб щось привезти з їжі. Дома залишились я – 10-річна дитина, 12-річна сестра Маруся і 15-річний брат Степан, та лежачі батьки.
Пам’ятаю, це була неділя. Батько якось звівся з ліжка, ледве стоячи на ногах, вийшов на поріг і звернувся до брата: «Степане, піди знайди десь сухе листя і зроби мені папіросу, нехай з журби закурю», хоч батько ніколи в житті не курив. А до сестрички Марусі сказав: «А ти Марусю піди на город, може найдеш молоденького бурячка, то борщику звари». Коли брат приніс батькові папіросу, то зразу вибіг на двір і почав кричати: «Ідіть сюди, батько помер». Ми прибігли. Дійсно, батько помер. В моєму житті – це була велика прірва. Невже я більше не буду мати батька? Але близько не було на думці, що може бути гірше.
Ми пішли в другу кімнату, де лежала мати. Плачучи сказали, що помер наш батько. Мати тихо крізь свої уста промовила: «Сьогодні прощайтесь з батьком, а завтра будете зі мною». Ввечері сестра Феодора привезла щось з їди від брата Савки. Давали мамі, але мати уже не мали сили навіть проковтнути. Материні слова були пророчими. На другий день вона померла.
На цьому спокій в нашій хаті не закінчився. Через пару днів після смерті батьків пропав брат Степан – 15-річний. Через деякий проміжок часу його знайшли мертвим на городі. Лежав трохи довго, бо з рота, вух, очей ширили черв’яки. Прийшли якісь мужчини, взяли брата, кинули на фіру, де вже лежало декілька трупів і повезли на цвинтар до «загальної ями».
Дома залишилося нас троє. Старша сестра Феодора мала 18 років, Маруся – 12 і я – 10. А їсти так хочеться. Беремо ми з Марусею якісь торбинки, залишаємо Феодору вдома, а самі йдемо куди очі ведуть. Таких, як ми по селах ходили сотнями. Села були напівпустими. Двері, вікна в кожній другій хаті були позабивані дошками. Ми з сестрою як з’їли картоплину чи дві в день, то добре. В людей не залишилось їстівного майже нічого. По селах уже не бачили котів, собак. Уже в той час матері їли своїх померлих дітей, а діти батьків. Так я і сестричка Маруся ходили від села до села голодні, холодні, невиспані. Приходилось спати хтозна де. До хати нас не пускали, оскільки в нас були воші. В одному з сіл ми зайшли до одної єврейки. Вона нам показала маленький курятник, де ще пару тижнів назад, знаходив притулок її собака. Єврейка сказала, що в день можем ходити по селу, а на ніч приходити сюди і замість собаки мати собі притулок. Так ми і робили. Деколи у вечері вона приносила нам по одній картоплині.
Скільки пройшло часу, як ми там поселились не пам’ятаю. Пам’ятаю, що це було ранком. Моя сестра каже до мене: «Оксано!? Якби ще раз побачити як цей хлібець виглядає, може мені було б легше, я так їсти хочу». І почала очі жмурити. Я побігла до господині і почала кричати, що моя сестричка помирає. Вона дала мені стакан кислого молока і дві печені картоплини. Я прибігла і почала давати Марусі пити, але зуби уже не розтиснулись у моєї рідненької порадниці, опікунки і помічниці в усій дорозі. Прийшли пару мужчин, взяли мою Марусечку на ноші і понесли на кладовище. Викопали для рідненької небоги яму і опустили її туди. Я зняла з своєї голови хустинку і накрила нею Марусечці очі. Так її і загорнули. В якому селі і де по-сьогодні не знаю. От і я тут, у незнайомому мені селі, втратила знову рідну й дорогу мені людину. Бог дав мені розум, я пригадала, що моя середуща сестра Оля, котра пішла з дому ще до голоду, знаходиться в якихось Вихідниках. Я подякувала за все господині в якої була. Вона дала мені хустину, бо голова була голою, дала пару картоплин і я вирушила сама не знаю куди і де. Пам’ятаю лише назву Вихідники.
Не раз йшла не в ту сторону, не раз йшла одна через поля й ліси. Скільки часу добиралась не пам’ятаю, але була дуже голодна, холодна, змучена, невиспана. Було в той час холодно і лив дощ. Пам’ятаю, що одну ніч біля якогось будинку з труби в річку текла вода. Сіла я біля цієї труби, опустила свої ноги в цю теплу воду і стало мені добре-добре. Спала я з опущеними ногами в цю воду до білого дня. Сонце було вже дуже високо, я помилась у цій воді, помолилась Богу і при його помочі пішла далі. І тільки молитва допомогла мені допитатись і добратись до тих Вихідників. Там мені вдалось допитатись про сестру Олю. Коли я з нею зустрілась, розповіла про все те, що у нас сталось і що вдома залишилась одна Феофана. Моя сестричка Оля, як підкошена, впала в обморок.
В сестри Олі я перебула зиму. Сестра працювала в якійсь столовій. Але на їду на нас двох не дуже приходилось розраховувати. Пайок видавали тільки на неї. Весною я знову пішла від села до села, шукала дорогу до рідного дому. Скільки йшла додому не знаю, але у сестри мені не прийшлось довго бути. Федя відвезла мене на Кіровоградщину, туди де ми деякий час жили раніше усією сім’єю. Сестра віддала мене якимось бездітним людям. Не легко мені 11-річній сироті було у цих бездітних, котрі не мали ніякого відчуття до дітей. Корови, вівці, птиця, свині – це була моя робота. Хоча посилали мене до школи. Прийду зі школи не спитають чи їсти хочу. Зроби те-се, наноси води. Аж потім спитає господиня: «Може ти їсти хочеш?». Ранком не краще. Ще би спала і спала, але господині ввійшло в привичку з самого ранку щось шукати на печі де я спала. І постійно мусіла притиснути мені волосся, від чого я пробуджувалась. Тоді господиня казала: «Якщо ти вже не спиш, то вставай, будеш щось робити». Так я у них гірш ніж у тюрмі промучилась 4 роки.
Писала я до дому, щоб забрали мене звідти. Приїхав по мене старший брат Савка і забрав у рідне село Селище. Сестра Федя була уже замужем. В неї було двоє діточок. Від Феді я дізналась, що не стало у нас уже й сестрички Олі. Брат Савко влаштував мене в Овручі на роботу у воєнну столову, де я працювала до 1941 року, поки не вибухнула війна.
Голодомо́р 1932–1933
Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно організований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР, де переважну більшість населення становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.
Це була планована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади. Хоч смертність людей відбувалась у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон. Забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що всі, включаючи Сталіна, знали про масові факти загибелі людей від голоду. Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього згадувати.
А все відбувалось так: У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна за кордон, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі.
На фоні цього, продовольче становище українських сіл ставало все важчим. 1931 рік був посушливим і запланованого не було зібрано, тому вже з осені почали забирали все зібране. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року. Тепер врожай був непоганим, але влада і далі забирала в людей останнє, мотивуючи тим, що слід дозбирати за минулий рік.
Люди почали ховати врожай, але більшовицькі та комсомольські бригади, надіслані з Росії, нишпорили по всіх дворах, розкопували і вилучали останнє: зерно, овочі, засолки, худобу, птицю, сало, сушениці говорячи, що це кара за приховування врожаю. Одночасно, 7 серпня 1932 року з'явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» ‒ позбавленням волі на строк не менше 10 років. «Законом про п'ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею.
11 серпня 1932 Сталін в листі Кагановичу вимагав направити спеціального листа ЦК ВКП(б) до партійних і судово-каральних органів про застосування закону про охорону громадської власності та боротьбу проти спекулянтів. Підкреслював, що «найголовніше зараз ‒ Україна», оскільки справи в Україні дуже погані.
На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив: «Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями»
Розумів це і Сталін. В цьому ж листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року, писав: «Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати»
Пік голодомору припадає на січень – березень1933 р., смертність стала масовою. 16 лютого 1933 року, коли багато тисяч селян почали вмирати з голоду, на місця надійшла директива: «Категорично заборонити будь-яким організаціям вести облік випадків опухания й смерти на грунті голоду, окрім органів ДПУ». Сільрадам було дане розпорядження при реєстрації смерті не вказувати її причину. Більше того, у 1934 році надійшло нове розпорядження: усі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932–1933 роки відіслати до спецчастин, де, більшість були знищені. Апогей смертності – це літо 1933 р.
Таким чином, радянське керівництво ставило перед собою дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів.
Наслідки голодомору
Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на те, що населення УРСР за переписом 1937 року становило 28 388 тисяч, за переписом 1926 року - 28 926 тисяч осіб, тобто за 10 років воно скоротилося на 538 тисяч.
В результаті аналізу великої кількості архівних документів і спогадів очевидців вчені-дослідники Голодомору прийшли до висновку, що основними причинами, які привели до Голодомору, являються не погодні умови – посуха, а не обґрунтована, соціально-економічна політика «соціалістичного перетворення в сільському господарстві», яка здійснювалась жорстокими командно-репресивними методами шляхом проведення насильницької суцільної колективізації, варварського масового «розкуркулення» та непосильної хлібозаготівлі.
Архівні матеріали розкривають, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики. Слід визнати, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотова, Кагановича) щодо селянства.
Уряд, щоб фінансувати зростаючі потреби індустріалізації, злочинно все більше підвищував розміри хлібозаготівель, що наближало до грандіозної катастрофи. Валовий збір зернових в Україні у 1930 р. становив 22,9 млн.т., а «заготовили» 7,8 млн.т .(34%). У 1931р. зібрано 17,6 млн.т., заготовлено 6,9 млн.т. (39,2%).У 1932 р. зібрано 12,8 млн.т., заготовлено 7 млн.т. (54,6%). Отже, Україну залишили без хліба. Наявного зерна ледь вистачило б для посіву. І хоч лютував голод, селам систематично не видавали хліб і тим самим позбавляли їх засобів до існування.
Офіційно вважається, що Голодомор лютував у 1932-1933рр., але фактично він розпочався з весни 1931 р. З грудня 1931 р. уже масове голодування селян. Влітку 1932 р., коли літні хлібозаготівлі були завершені і запасів продовольства у селян не залишилося, масове голодування розповсюдилося по всій території України. Голодомор, який поширювався на Україні впродовж 1932 р., набув найстрашнішої сили в кінці 1932 ‒ на початку 1933 рр. Таким чином, масове голодування селян на Україні тривало з грудня 1931 р. до вересня 1933 р., тобто впродовж двадцяти двох місяців.
Згідно з даними демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1931 року в Україні був причиною смерті 144 тисяч людей. На відміну від 1931 року, у 1932-ому, у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Тому в 1932 р. померло до 1, 5 млн чол. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 році від голоду померло 3 мільйони 238 тисяч людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 мільйонів людей. Але якщо вдуматись і в той факт, що книги реєстрації смертності було знищено, то цифра стає більшою. 1934 р. став наслідком підірваного здоров’я та в деяких селах, так і не знайшлось чим поповнити запаси. Тому за одними даними передбачено, що втрати в Україні від голодомору з 1931 до весни 1934 р. становлять 5 – 7 млн. чол. Інші з твердження ще страшніші: 7-9 млн. чол.
Таким чином, підсумовуючи трагічну історію 20–30-х років, не можна не погодитись із думкою українського історика із Канади Богдана Кравченка: «Найбільшим досягненням українців у це десятиліття було те, що вони його пережили!». Масовим терором була фізично винищена найбільш активна та інтелектуальна частина нації і здійснено моральне розтління тих, хто вцілів. У душах надовго поселився страх, а страх перед владою – невід'ємний атрибут тоталітарної системи. Страх, який повинен привести до абсолютної покори. Було утверджено тоталітарний більшовицький режим з всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання партійної владної волі.
Матеріали підготувала Олександра Троханяк