«Життя мертвих у пам’яті живих» – говорив давньоримський поет І тис. до н.е. Горацій. Культ могил полеглих героїв – це одна з найпозитивніших традицій збереження пам’яті про національне героїчне минуле. Адже безсмертним вважав давньокитайський філософ Лао-цзи тих, хто помер, але не забутий.
Гора Лисоня – найвища височина в системі горбовидного пасма правого берега річки Ценівки (притоки Золотої Липи). Вона здіймається на висоту 399 м. й домінує над навколишнім прибережним оточенням. Ця гора – величний природний заказник, яка ще й доносить до нас сліди первісного людського життя. Тут у 1927 р. львівський археолог Юрій Полянський відкрив місця стоянок епохи пізнього палеоліту. Його колега, Ярослав Пастернак, ототожнив їх мешканців із мисливцями на мамонтів. У наступні роки планувалося продовжити польові дослідження в межах Лисоні, але, за нез’ясованих обставин, вони так і не проводилися. Названі ж пам’ятки закладалися в подальші радянські археологічні каталоги вже як шаблонні.
Але найбільшою цінністю Лисоні є цінність меморіальна, яка проявляється у відтворенні історичної пам’яті іншого роду. В часи Першої світової війни беззаперечною і невмирущою славою покрили себе тут українські Січові стрільці. Це – як відтворена невмируща пам’ять. Пам’ять, яка живе в національній світоглядності, затухає під час пригнічення й отримує масовий вияв у часи відродження.
Після завершення Першої світової війни та польсько-українських мілітарних зіткнень 1918-1920 рр. на землях Східної Галичини запанували пропольська політична та національно-ідеологічна концепції, які проявилися і в негативному ставленні до українських військово-меморіальних комплексів, зокрема місць бойових дій. Предметом міжнаціональних суперечок (чи, швидше за все, суперечок на рівні владні структури – українська громадськість) стала в 1920-1930-х рр. гора Лисоня.
Фото надано Миколою Процівим
1 січня 1925 р. представниці Бережанської філії Союзу українок подали на затвердження проект Січового Меморіалу на згаданій горі. Проектований символічний пам’ятник було оформлено у вигляді почергово складених, повздовжно та поперечно, снарядних ящиків, на яких зверху вертикально поставлено розірваний снаряд, увінчаний тризубом. Та лише 6 серпня 1926 р. до воєводського уряду в Тернополі прийшов лист-відповідь зі Львова за підписом проф. Й. Піонтровського. У ньому зазначено: воєводське Управління консерваторське забракувало проект, мотивуючи це нібито невідповідністю пам’ятника «загальній природній естетиці». Пропонувалося, щоб новий варіант проекту відображав академічні мистецькі риси. А 17 серпня 1926 р. вищеозначене рішення було продубльовано з Тернополя до Бережанського повітового староства. Реальні ж підстави для відмови були, вважаємо, зовсім інші.
Але Лисоня вже перетворилася на символ національного військового героїзму та невмирущої слави. І в такому меморіальному відтворенні важливу роль почали відігравати з середини 1920-х рр. представники Тернопільського воєводського та Бережанського повітового осередків «Товариства охорони воєнних могил». У 1927 р. насипаний за їх ініціативи меморіальний курган на Лисоні стає місцем всенародного святкування. Такий проект щорічного національного свята-реквіуму подається в 1929 році на розгляд сеймового засідання.
У 1928 р. Н.Гірняк з пластунами, як керівник Тернопільського Пластового коша (і голова воєводської філії «Товариства охорони воєнних могил»), відвідали гору Лисоню. Близько 200 пластунів й пластунок слухали його розповідь про значимі події недавнього історичного минулого. Могилу на горі та могили січовиків у недалекому лісі прикрасили китицями польових квітів. А ввечері того ж дня у Бережанах відбувався великий концерт для громадянства, де Н. Гірняк виголосив вступне слово.
Проблема збереження й патріо-тично-виховного використання меморіальних місць, наподобі Лисоні, була в центрі уваги представників інших осередків згаданого Товариства. Так, 8-9 червня 1930 рр. члени Підгаєцької повітової філії «Товариства охорони воєнних могил» організовували збір коштів, частина з яких мала бути використана на «поправу воєнних могил» (зокрема й на Лисоні). Про це свідчать листи до Підгаєцького повітового староства від 7 травня та 10 червня 1930 року.
Одним з активних пропагандистів культу полеглих героїв був Лев Лепкий як один із співзасновників Товариства. У 1920-х рр. він декілька разів акцентує увагу в часописах на стан військових могильних й курганно-меморіальних комплексів й закликає до їх збереження, розуміючи під цим і показовий рівень цивілізаційності нації. Пророче звучать його слова: «Народ, який зберігає в своїй країні історичні сліди, які б вони не були і якого б не були походження, виявляє велику культуру в очах кожного чужинця і, навпаки, де це не діється, там ця некультурність відразу впадає в очі». Слід також зазначити, що Л.Лепкий особисто розробляв ескізи пам’ятників на могили загиблих, зокрема в с.Семиківці (Теребовлянщина); а проект пам’ятника у Винниках мав задум, надзвичайно подібний до пропонованого членкинями Бережанської філії Союзу українок для меморіалу на Лисоні. Як бачимо, напрошуються, чіткі аналоги.
Національно-символічним смисл Лисоні сприймався й іншими українськими патріотичними силами краю. Зокрема, члени організації «Юнацтва» ОУН на Зелені свята проводили масові урочистості біля стрілецької могили на горі. Гімназисти проводили збір грошей на побудову пам’ятника й каплиці. У цьому активну участь брали такі в майбутньому відомі особистості, як Ярослав Скасків, Степан Голяш, Іван Швак, Осип Дяків, Мирослав Кушнір. Вони також організовували молодіжні походи на Лисоню й до стрілецького цвинтаря у с.Посухів, який почали зводити у 1931 р. за проектом інженера Мацілинського.
Подібна діяльність викликає протест польської адміністрації, яка сприймала цей всенародний ажіотаж навколо могили-символу як політично-небезпечний. Адже прославляється героїка недавнього минулого, в результаті чого народна пам’ять поновлює національно-усвідомлюючі фактори. А це протирічило пропольським політичним та адміністративно-територіальним концепціям. Зокрема, під час одного з виходів тернопільських пластунів, очолюваних Н.Гірняком, на Лисоню, поліція намагалася їх заарештувати.
Негативне ставлення до меморіалу на Лисоні – як символу національного духу – мало й своє варварсько-практичне відображення. Протягом 1929-1930 рр. могилу декілька разів розкопували. Про такі цинічні факти не один раз публікувалися замітки в часописі «Новий час». І це було поштовхом до більш активних протестів української сторони, зокрема на рівні сенатських дебатів. Профанаційовану могилу і хрест на ній постійно відновлювали. Так, протягом листопада 1930 р., факти свідчать про три випадки нищення хреста на могилі-символі Січового стрілецтва. Вони були підставою для судових позовів посла Володимира Целевича та бережанського адвоката, знаного в регіоні суспільно-політичного та культурного діяча Володимира Бемка. Українська спільнота відновлювала могилу, ставила новий хрест. Але ненадовго.
Меморіальна могила на горі Лисоня була постійним об’єктом польсько-українських зіткнень і в подальші роки. Повне її осквернення прийшло з утвердженням на західноукраїнських землях радянської адміністративної системи. Такі ж проблеми переживав і січовий цвинтар у с. Посухів.
Гора Лисоня – це не тільки історична традиція мілітарної слави українства, але й показник національного (народного) ставлення до героїчних сторінок минулого та діяльності зі збереження їх слідів і пам’яті. Події навколо Лисоні 1920-1930-х рр. показали нам позитивні приклади такого ставлення, збереження та охорони (навіть в доволі екстремальних політичних умовах). Залишається надіятися, що в умовах українського державницького сьогодення відношення до пам’яті минулого буде таким ж усвідомленим і патріотично-вивіреним.
Володимир Парацій,
завідувач науково-дослідного відділу ДІАЗ у м. Бережани