Бережани – маленьке затишне містечко мого дитинства, юності, молодості… Тут я виросла, знаю кожну вуличку, доріжку, кожен куточок. В дитинстві все здається яскравішим, цікавішим, величнішим… Згадую, як ще з батьком і матір’ю приходила в окрасу міста – замок Синявських… Дивилася і захоплювалася величчю споруди, запитуючи у батька: «Десь тут колись жили королі і принцеси?”. Батько посміхався і відповідав: “Звісно. Ти виростеш і також будеш принцесою».
Час швидко біжить, минають дні, проходять роки… І ось я уже школярка, з друзями проводимо час разом, ходимо вуличками міста, де колись ступала нога Б.Лепкого, М. Шашкевича, писалися вірші, музика, закохувалися і освідчувалися в коханні. І як не зайти у замок? Шкода, але він вже не такий, як був колись: занедбаний парк, усюди зарослі, стіни обписані, коріння дерев в’їдається у них. Сумно… Невже він нікому не потрібен, невже ніхто цього не бачить? Не хотілося бути там довго, жахлива атмосфера, яка поглинала мене, неприємно торкаючись таких сокровенних спогадів дитинства.
З цього моменту минув час... 2004 рік – десь поміж людей промайнула звістка, що в нашому містечку відкрилася нова організація, яка буде займатися пам’ятками архітектури – Державний історико-архітектурний заповідник у м. Бережани. Ця організація була ще зовсім «маленька» і, можливо, не мала такої підтримки, як інші, але вона вже була - і це плюс. Завдячуючи їй, я зможу зазирнути крізь століття і подивитися на замок: який він був колись, хоча би трішки доторкнутися до його велетенської історії та енергетики. Заповідник почав працювати: кудись зникали височезні трави, якими був обвитий замок, на подвір’ї замку почалося інтенсивне прибирання слідів багатолітнього нищення пам’ятки. Не знаю, скільки сміття вивезено, але приблизно через півроку територію замку було не впізнати – чиста, гарна, пофарбовані лавочки в парку, багато молоді, яка проводить тут вільний час, закохані пари, матусі і татусі зі своїми діточками.
Незабаром і сама прийшла на роботу у Заповідник – маленький колектив, атмосфера тепла і приємна. Так, не має обладнання для роботи, але зате люди сповнені оптимізму і думками на краще, на відродження та популяризацію пам’яток архітектури, відкрито екскурсійні маршрути. Пам’ятаю, як директор Заповідника Василь Степанович Бушта їздив у відрядження, щоб просити хоча б якесь фінансування на пам’ятки, як формувалися документи, як переживалося за це. І ось, за недовгий час, фінансування дали, почалася реставрація, робота «кипіла», до нас прибувало багато відвідувачів. Мої колеги та я брали активну участь у толоках . З весни до пізньої осені ми старалися, щоб на наші пам’ятки були прибрані, охайні, особливо замок. Ніхто не дивився ні на посаду, ні на освіту, всі були рівними, тому що кожен із нас хотів зробити щось добре для нашого замку і цим самим для міста, щоб воно приваблювало людей, щоб вони ще не раз хотіли приїхати до нас, відчути його архітектурну велич та красу.
На жаль, за деякий час фінансування припинилося. Розуміємо усі, що зараз такі важкі часи. Але ми стараємося зробити все для того, щоб і надалі наше місто та пам’ятки архітектури були на належному рівні.
Щоб коли і я прийшла в замок Синявських зі своєю ще такою маленькою донечкою, вона мене запитала: “Мамо, а правда що тут колись жили королі і принцеси?”. А я, дивлячись на відреставрований замок, відповіла їй посміхаючись: “Звісно, донечко, ти також колись виростеш і станеш принцесою”…
Людмила Коломійцева