Реалізовуючи у школі програму «Насильство в дитячому колективі» (працюю педагогом), задумалася над тим, як зробити так, щоб дітям було доступно та цікаво сприймати інформацію. Тому одним із заходів програми стала не чергова звична бесіда, а екскурсія у Бережанську виховну колонію. На мою думку, саме в такому місці дитина може відчути важливість дотримання дружніх стосунків у колективі. Адже у закладах закритого типу питання насильства іноді постає дуже гостро, а недотримання елементарних правил іноді призводить до незворотніх наслідків.
Організація виявилася не дуже складною. Як мені сказали по телефону, такі екскурсії для школярів не є виключенням і проводяться регулярно. Ознайомитися з колонією та подивитися на «інше життя» мають можливість діти не лише з Тернопільщини, а й з інших областей України.
Так, попередньо домовившись, ми разом з учнями уже чекали під стінами закладу. Усі діти, опинившись на пропускному пункті, раптом принишкли. Здавши телефони та пройшовши четверо дверей, ми потрапили усередину. Перше, що вразило, були високі стіни та колючий дріт, яким було огороджено усе навколо. Було помітно, що діти налякані, ніхто не посмів першим порушити тишу та задати запитання. Лише після того, як заговорив наш «екскурсовод», старший інспектор із соціально-виховної та психологічної роботи Євген Васильович Рубінець, учням вдалося трішки заспокоїтися та вислухати правила перебування в закладі. За словами пана Євгена, ми повинні були іти гуртом, нікуди не відходити, ні у кого нічого не брати та нічого не віддавати. І, що найбільше сподобалося, за хорошої поведінки, нам пообіцяли розповісти про життя колонії та дати відповіді на усі запитання. Так в передчутті цікавого ми продовжили свою екскурсію єдиним у Бережанах підземним переходом, що з’єднав житлову та виробничу зони.
Вражаючою була чистота та охайність довкола, а також вихованість ув’язнених, кожен з яких, проходивши повз нашу групу, обов’язково вітався. Спершу нас ознайомили з найбільшою гордістю – церквою Пратулинських мучеників, що знаходиться на території сучасної колонії. Ця церква є символом, що багатьом ув’язненим допомагає навернутися до Бога та змінитися. До слова, у колонії працює 6 релігійних конфесій. І, що найбільш парадоксально, між ними не виникає протиріч, адже працюють за принципом: «Бог один – служіння різні». Чому так? Та, напевне, тому, що у всіх них єдина мета – відродити Бога у душі кожного хлопця і навернути його на путь істинний. При церкві працює гурток ліплення з гіпсу. Гуртківці роблять з цього матеріалу різноманітні релігійні фігурки, ікони, які потім розфарбовують акриловими фарбами. Свої вироби вони продають на території закладу, а також, за сприяння благодійних фондів та організацій, відсилають на участь у різноманітних конкурсах. Остання робота одного з вихованців представлена до огляду на міжнародний конкурс в Австрію.
Взагалі, за словами екскурсовода, тут дуже розвинена гурткова діяльність, адже вихованці мають достатньо вільного часу, і кожен бажаючий може спробувати знайти свої приховані таланти. При колонії працює також духовий оркестр. Під пильним наглядом керівника Пилипіва З.І. хлопці без музичної освіти за декілька місяців опановують гру на музичних інструментах. Учасники оркестру мають змогу виступати у різноманітних конкурсах у Бережанах та Тернополі.
Потім нам показали ПТУ, в якому старші діти здобувають професії. Особливе враження на моїх дітей склала виставка робіт вихованців колонії. Серед безлічі дерев’яних та металевих виробів були й витончені серветки та вишивки, які без допомоги старших виготовили хлопці. «Мені так соромно за себе, – призналась одна з учениця, – я й голки ніколи в руках не тримала, а тут такі шедеври. З завтрашнього дня вчитимусь вишивати», – пообіцяла вона. Опісля ми відвідали спальні корпуси та школу, де учні навчаються та проживають. Знову здивувала чистота приміщень та затишок, який, за словами Євгена Васильовича, хлопці підтримують власними силами. 6 днів учні навчаються, останній день тижня – виховний. В цей час проводяться різноманітні виховні та релігійні заходи. Часто до вихованців навідуються гості: місцеві діти з виступами, приїжджі артисти. Життя тут вирує і кипить, лишень сумні очі хлопців виказують почуття болю та прагнення до того, чого ми, люди, часто не цінуємо. Це відчуття синього неба над головою, відчуття легенького вітерцю, що дме в обличчя, звичайної можливості відчувати себе вільними…
Закінчилось усе цікавим та змістовним спілкуванням з паном Євгеном. Він розповів нам про життя та будні вихованців, відповів на усі наші запитання. Як дізналися, на даний час у виховній колонії перебуває 157 хлопців віком від 15 до 22 років зі всіх регіонів України, але переважна більшість - із Півдня. У кожного з них своя причина потрапляння сюди, своя історія. Але першопричиною завжди є і буде необдуманий вчинок, іноді дрібничка, яка переростає у велику життєву трагедію…
Думаю, що знайомство із життям тих, хто одного разу оступився, назавжди залишить відбиток у пам’яті моїх учнів. І, напевне, кожен з них, перед тим як зробити щось погане, добре подумає: «А чи варто?». Дай Боже усім дітям мудрості, та вбережи їх від необдуманих вчинків, що можуть стати першим кроком у безодню.
Крістіна ШУШВАЛ