Уже три роки триває «АТО», а ті самі слова: «АТО закінчиться за лічені години» - так і не здійснились...
В даний момент українці живуть в два світи. Одні живуть, як і жили до війни, інші – стараються всіма силами допомогти тим, хто боронить наші землі.
На жаль, багато людей забувають про наших воїнів. Наприклад, у 2014 році відбувся парад до Дня Незалежності на Майдані. Всі були веселі, раділи, а солдати сиділи в окопах без їжі, води та медикаментів. І лише Бог знає, як довелось воїнам «пережити» Іловайський котел. Це трагедія, про яку кожен мав би знати і пам’ятати усіх Героїв, але навіть не кожен чув про неї.
18 серпня 2014року українські воїни увійшли до Іловайська і змогли взяти в оборону більшу частину міста. 23-24 серпня відбулось введення російських військ на територію України. Наші військові вкотре просили про підкріплення, якого так і не дочекались, а в цей час по вулиці Києва проїхали півсотні одиниць військової техніки. 28 серпня українські військові опинились в оточені. 29 серпня о 6:00 ранку військовим повідомили про «зелений коридор» з якого вони, за умовами російської сторони, мали виходити без зброї. Цього ж ранку о 8:15 українські військові колонами виходили з міста - і колони були розстріляні. За офіційними даними є: 366 загиблих військовослужбовців, 128 потрапили в полон, 158 зниклі безвісті. Ці всі люди могли б жити, якби їх не зрадили командири, якби влада хоча б колись думала про них.
В невеличкому місті Бережани, що на Тернопільщині, розташовані дві військові частини (матеріального забезпечення та 2-й ремонтний завод засобів зв’язку). Більше як дві сотні військовослужбовців та добровольців були в зоні АТО, а кілька десятків є й досі. В. Лазар, О. Поливко, В. Сікора та багато інших – добровольці, мають статус УБД (учасників бойових дій). Більшість військовослужбовців з бережанських військових частин також мають УБД.
Ми живемо собі під мирним небом: хтось не хоче йти на роботу, тому що не подобається начальник, хтось ображає дорогих для себе людей, хтось не знає, де подіти черговий мільйон, а хтось не може визначити, де йому їхати відпочивати літом, бо вже всіх куточках світу був. Ми не цінуємо мир, хоча для інших мир коштує життя. Ми не цінуємо те, що роблять для нас наші батьки, а хтось просто хоче побачити свого живого батька, сина чи внука і сказати, як сильно один одного люблять. Ми живемо в двох реальностях, де одні воюють за свою Батьківщину, а інші роблять все, щоб від неї нічого не залишилось.
Люди починають розуміти, що таке війна тільки тоді, коли вона їх торкається. Тих, кого війна обійшла стороною - їм без різниці. Не розуміють, що таке біль, втрата, горе… Для одних кількість загиблих - лише цифри, для інших - велика втрата. Так і живемо - у два світи в одній державі.
В такий складний для нас час потрібно підтримувати один одного. Не забувати про тих, хто робить все, щоб ми жили в мирі. Для них важлива наша підтримка. Адже одна людина не змінить світ, потрібно мільйон осіб, аби добитись свого.
Наталя Горин,
студент
