Воли́нська траге́дія 1943-1944 (пол. Rzeź wołyńska, «Волинська різанина») — обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту, та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Частина польсько-українського протистояння у Другій світовій війні, або за В. В’ятровичем «Другої польсько-української війни». У ширшому сенсі, складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині.
Метою дій українських націоналістів на Волині було, насамперед, бажання перешкодити майбутнім претензіям Польського уряду на ці землі (так, як це сталося після завершення Першої світової війни). Крім того, нелояльне до УПА населення було потенційною опорою для Німеччини та СРСР. На початок літа 1943 року сили УПА на Волині становили, за різними даними, від 3 до 5 тисяч бійців, а наприкінці року досягли 8-12 тисяч. За даними документального обліку командира УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) на січень-лютий 1944 року УПА налічувала 6920 осіб. Натомість польські партизанські відділи в регіоні нараховували лише 1300 вояків, ще близько 3600 озброєних осіб діяли в базах самооборони. Польська шуц-поліція на службі у німців, що брала участь у «пацифікаціях» українських сіл, становила приблизно 2000 осіб, 202-й батальйон польської «гранатової» поліції, який прибув із Генерального губернаторства, налічував 360 осіб.
У традиційній польській історіографії тенденційно сприймається як етнічна чистка винятково польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних. Ця тема значно більше досліджена з боку польських істориків, які займаються цією проблемою від часу закінчення Другої світової війни. Для праць польських істориків характерна тенденція перебільшувати польські жертви за рахунок применшення українських жертв, зараховувати загиблих українців від рук поляків, як поляків, що загинули від рук українців та включати до числа польських жертв інших людей частково навіть не польської національності, які загинули при зовсім інших обставинах і які не мали стосунку до Волинської різанини. Українські історики переважно почали досліджувати цю тему після проголошення Україною незалежності.
«Вікіпедія»
Лише тоді, коли українці та поляки сядуть за стіл, щоб виробити спільну версію нашого минулого – без переліку злочинів протилежної сторони, зате зі списком власних гріхів та провин, лише тоді лише тоді ми зможемо щиро сказати одне одному: «Прощаємо і просимо пробачення».
Адже примирення та взаємне вибачення можливе. За однієї простої умови: кожна зі сторін перестане шукати скалку в оці брата (бо хочемо ми того чи ні, подобається нам це чи ні, український та польський народи споріднені та поєднані щонайменше тисячолітньої історією, спільною культурою та співжиттям в рамках державних утворень, яке знає не лише криваві сторінки), а кожен займеться колодою у власному оці.
Коли поляки відмовляться від комплексу невинної жертви і займуться переосмисленням власної ролі у роки ІІ Світової щодо українців.
Коли ретельно і скрупульозно зафіксують кожен акт терору Польщі щодо своїх українських громадян напередодні війни та звірячих убивств українців армією Крайовою, польською поліцією та загонами самооборони у ході війни.
Коли перестануть вдавати, що брутальне виселення понад 600 тисяч етнічних українців із їхніх споконвічних земель – справа рук абстрактної «комуністичної» системи, а не польської держави у союзі з СРСР.
Українцям у свою чергу потрібна глобальна ревізія історії ІІ Світової – не у версії Табачника, а з позиції загальнолюдської моралі. Частина країни повинна усвідомити, що радянська армія у роки війни – це не лише герої та визволителі народів від коричневої чуми, а й жорстокі поневолювачі, винні, в тому числі, й у масових убивствах мирних українців. Точно так само інша частина країни має прийняти, що УПА не лише боролася за Українську державу одразу проти кількох імперій зла, а й сама причетна до невмотивованого терору, насамперед, проти власного народу. Зрозуміло, вести війну у білих рукавичках неможливо, однак це не означає, що героїзм виправдовує злочини.
Нам потрібно визнати, що у кривавих акціях щодо представників народів, які жили поруч з нами, насамперед, поляків та євреїв – хто б їх не спровокував, які причини їм би не передували – брали участь багато тисяч українців, які не належали до жодних військових формувань. Просто «звичайні маленькі українці» – просто спостерігали, не роблячи спроб завадити нелюдській жорстокості, стаючи мовчазними співучасниками злочину. Кожен такий злочин має бути зафіксований і досліджений.
І лише тоді, коли українці та поляки сядуть за стіл, щоб виробити спільну версію нашого минулого – без переліку злочинів протилежної сторони, зате зі списком власних гріхів та провин, лише тоді лише тоді ми зможемо щиро сказати одне одному: «Прощаємо і просимо пробачення».
Олег Базар
Три правди про Волинь
Воли́нська траге́дія 1943-1944 (пол. Rzeź wołyńska, «Волинська різанина») — обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту, та радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Частина польсько-українського протистояння у Другій світовій війні, або за В. В’ятровичем «Другої польсько-української війни». У ширшому сенсі, складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині.
Метою дій українських націоналістів на Волині було, насамперед, бажання перешкодити майбутнім претензіям Польського уряду на ці землі (так, як це сталося після завершення Першої світової війни). Крім того, нелояльне до УПА населення було потенційною опорою для Німеччини та СРСР. На початок літа 1943 року сили УПА на Волині становили, за різними даними, від 3 до 5 тисяч бійців, а наприкінці року досягли 8-12 тисяч. За даними документального обліку командира УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) на січень-лютий 1944 року УПА налічувала 6920 осіб. Натомість польські партизанські відділи в регіоні нараховували лише 1300 вояків, ще близько 3600 озброєних осіб діяли в базах самооборони. Польська шуц-поліція на службі у німців, що брала участь у «пацифікаціях» українських сіл, становила приблизно 2000 осіб, 202-й батальйон польської «гранатової» поліції, який прибув із Генерального губернаторства, налічував 360 осіб.
У традиційній польській історіографії тенденційно сприймається як етнічна чистка винятково польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних. Ця тема значно більше досліджена з боку польських істориків, які займаються цією проблемою від часу закінчення Другої світової війни. Для праць польських істориків характерна тенденція перебільшувати польські жертви за рахунок применшення українських жертв, зараховувати загиблих українців від рук поляків, як поляків, що загинули від рук українців та включати до числа польських жертв інших людей частково навіть не польської національності, які загинули при зовсім інших обставинах і які не мали стосунку до Волинської різанини. Українські історики переважно почали досліджувати цю тему після проголошення Україною незалежності.
«Вікіпедія»
Лише тоді, коли українці та поляки сядуть за стіл, щоб виробити спільну версію нашого минулого – без переліку злочинів протилежної сторони, зате зі списком власних гріхів та провин, лише тоді лише тоді ми зможемо щиро сказати одне одному: «Прощаємо і просимо пробачення».
Адже примирення та взаємне вибачення можливе. За однієї простої умови: кожна зі сторін перестане шукати скалку в оці брата (бо хочемо ми того чи ні, подобається нам це чи ні, український та польський народи споріднені та поєднані щонайменше тисячолітньої історією, спільною культурою та співжиттям в рамках державних утворень, яке знає не лише криваві сторінки), а кожен займеться колодою у власному оці.
Коли поляки відмовляться від комплексу невинної жертви і займуться переосмисленням власної ролі у роки ІІ Світової щодо українців.
Коли ретельно і скрупульозно зафіксують кожен акт терору Польщі щодо своїх українських громадян напередодні війни та звірячих убивств українців армією Крайовою, польською поліцією та загонами самооборони у ході війни.
Коли перестануть вдавати, що брутальне виселення понад 600 тисяч етнічних українців із їхніх споконвічних земель – справа рук абстрактної «комуністичної» системи, а не польської держави у союзі з СРСР.
Українцям у свою чергу потрібна глобальна ревізія історії ІІ Світової – не у версії Табачника, а з позиції загальнолюдської моралі. Частина країни повинна усвідомити, що радянська армія у роки війни – це не лише герої та визволителі народів від коричневої чуми, а й жорстокі поневолювачі, винні, в тому числі, й у масових убивствах мирних українців. Точно так само інша частина країни має прийняти, що УПА не лише боролася за Українську державу одразу проти кількох імперій зла, а й сама причетна до невмотивованого терору, насамперед, проти власного народу. Зрозуміло, вести війну у білих рукавичках неможливо, однак це не означає, що героїзм виправдовує злочини.
Нам потрібно визнати, що у кривавих акціях щодо представників народів, які жили поруч з нами, насамперед, поляків та євреїв – хто б їх не спровокував, які причини їм би не передували – брали участь багато тисяч українців, які не належали до жодних військових формувань. Просто «звичайні маленькі українці» – просто спостерігали, не роблячи спроб завадити нелюдській жорстокості, стаючи мовчазними співучасниками злочину. Кожен такий злочин має бути зафіксований і досліджений.
І лише тоді, коли українці та поляки сядуть за стіл, щоб виробити спільну версію нашого минулого – без переліку злочинів протилежної сторони, зате зі списком власних гріхів та провин, лише тоді лише тоді ми зможемо щиро сказати одне одному: «Прощаємо і просимо пробачення».
Олег Базар
