Чим нас так приваблював київський Майдан? Правильно, він став взірцем республіки-утопії: силові структури, які захищають, прозора економіка, повага до прав і свобод, захист гідності, зайнятість кожного відповідно до навиків та бажання. Ми навіть не обговорюємо корупцію на Майдані, бо знаємо, що її там не було. Ми не телефонували сотнику з проханням «помісти мого сина десь в тепліше місце, ми ж куми?». Коли працювали волонтерами на Майдані, ми не намагалися обманути свого працедавця – людей, які нам довіряють, і не розносили чай повільніше, зупиняючись на теревені із друзями, чи набивали снігом мішки тільки наполовину («хто ж то побачить!»). Ми не хамили, намагалися чути голос іншого, вибачалися, коли були неправі. Ми відчували свою відповідальність і потрібність того, що робили. Ми були й перебуваємо в очікуванні дивідендів за цю роботу – ними стануть свобода, безпека, добробут. Нас це надихало і вводило в стан ейфорії. Однак, чи готові ми все це продовжувати робити й далі, повернувшись із барикад?..
Дуже цікаво й, водночас, тривожно спостерігати, як останнім часом, після падіння диктату януковича (умисно написано з малої літери) і його банди, ніби гриби після дощу, масово з’являються «активні борці за справедливість». Хотілося б бачити у цьому позитив, однак чомусь виникає більше запитань, аніж відповідей.
Мене особисто на сьогоднішній день хвилює питання, наскільки позитивно Майдан змінив кожного з нас? Чи кожен з тих, хто сьогодні насмілюється критикувати когось, зробив критичний аналіз своїх вчинків? Хоча не знаю, чи можна назвати сміливими критиків, котрі маскуються під різноманітними вигаданими псевдами на шпальтах газет та в Інтернет-просторі? Де були ці так звані борці за справедливість протягом останніх чотирьох місяців і лише сьогодні заявляють про свою громадську позицію? Чому окремі вчорашні борці за прозорість і гласність сьогодні знову ховаються за шторами кулуарних перемовин? І цей перелік, скоріш за все риторичних, питань можна продовжувати. Але чи є сенс?
Зміст справжньої перемоги Майдану, гадаю, мав би полягати в наступному.
Нам потрібно навчитися висловлювати те, що думаємо насправді, а не так, щоби придобритися до співрозмовника. Нам потрібно навчитися слухати інших і вміти визнавати за ними рацію. Нам потрібно навчитися визнавати свої помилки і в разі чого – віддавати свої повноваження тим, хто спробує зробити краще.
Нам потрібно боротися з корупцією не десь у Києві, де ми ні беремо, ані не даємо хабарів (ну, може, не так часто), а тут, на місці – в паспортних столах, в ДАІ, суді, лікарні, інституті, де все починається з шоколадки, а закінчується виділенням ділянок під забудову в Бережанах чи їх околицях«своїм». Де, якщо пощастить, є «свій» податківець, санітарний лікар, юрист, який при потребі створить «проблему» конкурентові. Де «свій» архітектор погодить вивіску за тиждень, а конкурент, який не розжився такими зв’язками, чекає на таке ж погодження півроку. Де мама передає з Італії «еври», аби оплатити чадові сесію у «вишах», у тому числі й нашому інституті.
Нам, на місцевому рівні, теж потрібен справжній Майдан. Який повстане проти корупціонерів, незалежно від того, були вони на барикадах, чи ні. Який вимагатиме детальних звітів від політиків та чиновників у кожній сільській та міській громаді про всі їхні доходи та видатки, про ефективність управління власністю громади, про всі тендери та бізнеси політиків-революціонерів.
Нам нарешті самим потрібно відмовитися спокушати хабарами, різноманітними «віддяками» отих ненажерливих чиновників, суддів, лікарів, контролерів і так далі.
Нам однозначно потрібно створити дієвий Народний контроль за всіма процесами, які відбуваються в нашому місті, селі, районі. Але цей контроль не повинен ототожнюватися із суцільною критикою, яка нерідко перетворюється в жалюгідне безпідставне «обливання брудом», бо це комусь «вигідно».
На жаль, в нашому суспільстві вже давно виробилася звичка «моцно» критикувати. Водночас ми втратили здатність чесно і конструктивно працювати. Тому пропоную припинити займатися словоблудством, а закотити рукава і приступати не словом, а ділом наводити порядок і будувати «на оновленій землі» нову країну, спільними зусиллями відновлювати нами ж занедбаний район.Принаймні во ім’я полеглих Героїв Майдану, заради майбутнього наших дітей.
Запорукою нашого успіху стануть Чесніть, Відвертість, Відповідальність, Працьовитість, Наполегливість, Патріотизм і Єдність.
Слава Україні! Героям слава!
Олександр Коковін
