ЛЮДИНА З ВЕЛИКОЇ БУКВИ

 

«Таких людей немає більше в Україні. Це просто Людина з великої букви»,- так про нього говорять колеги. «Він завжди щось робить, постійно щось планує, постійно кудись біжить. Навіть якщо все зроблено бездоганно, він думає, як зробити це ще краще»,- так про нього говорять підопічні. Він – талановитий педагог, людина з широкою душею Борис Омелянович НОВИЦЬКИЙ, директор ЗОШ II-III ступенів при Бережанській виховній колонії.

Рівно половину свого життя педагог присвятив дітям. Адже після закінчення педагогічного училища та інституту, двох років строкової служби у армії, у 1985 році почав працювати у колонії. «Дуже добре пам’ятаю день, коли після запрошення на роботу довго ходив навколо колонії, не наважуючись зайти усередину. Тепер не мислю себе без неї. Наскільки тоді я боявся цього закладу, настільки ж я від нього невіддільний тепер. Всі проблеми школи, педагогічного колективу, вихованців – мої проблеми. Інакше просто бути не може»,- ділиться Борис Омелянович.

Молодому вчителю дуже пощастило з колегами по роботі. Добрим словом завжди згадує свого наставника, тогочасного директора Я.І. Новоженця, а також вчителів 

В.П. Райца та, на жаль, уже покійного, Б.С. Бідюка. «Школу молодого бійця» після армії  довелося пройти вдруге. Адже нелегко працювати молодому спеціалісту, тим паче з такими «особливими» вихованцями. «Першій рік був настільки важкий, що хотілося взяти «руки в ноги» і втекти.  Уявіть собі, перше вересня, подвір’я шкіл заповнені дівчатками з бантиками та хлопчаками в біленьких сорочках, а тут – колючий дріт та учні в чорних робах. Відчуття жалю та розпачу. Але з часом зрозумів – це моє покликання, моя доля. Як вчителеві, допомогло те, що закінчив музичну школу. Уявіть собі педагога, що приходить на урок історії з гітарою. Співали ми тоді військових пісень. Думаю такий особливий підхід став великим кроком до зближення з моїми вихованцями. І вже незабаром відчув себе так би мовити «на своєму місці»,- продовжує пан Борис.

Кадрові зміни відбулися у школі в 1991 році. Тогочасний директор віддав борозди правління молодому, амбіційному вчителеві історії. Як розповідає Борис Омелянович, найважче було з документацією, адже специфіка школи при колонії відрізняється від звичайної. Але зараз, після багатьох років роботи на цій посаді, може з легкістю назвати плюси та мінуси керівництва. Найбільшим результатом своєї роботи вважає участь учнів школи в зовнішньому незалежному оцінюванні. З 15 чоловік, що за два роки пройшли оцінювання, 5 вже навчаються у ВУЗах Києва, Самбора, та Тернополя.

Всередині школа при колонії не особливо відрізняється від звичайних шкіл. Щоправда класів тут є 7 – і ті від 7 по 11. Але от чистота та інтер’єр класів просто вражають. Біленькі серветочки, в’язані коврики, плакати, класні куточки – усе в ідеально чистому стані та зроблене руками самих вихованців. Як і в класах, так і у коридорі, усюди живі квіти та стенди, особливо вирізняється один із них – «Це моя Україна». Стенд є втіленим задумом директора. Він складається з карти України та безлічі фотографій з різноманітних куточків нашої землі. «Одного разу бачу стоїть біля нього хлопчина, дивиться на фото Одеси і гірко плаче, питаю: Що сталося? Мовчить… вирішив не турбувати хлопця та залишив його наодинці зі своїми спогадами. Як згадав пізніше, хлопчина був родом із Одещини. Після цього випадку я ще з більшим натхненням захотів працювати, адже бачу, що зусилля нашого педагогічного колективу не є марними»,- каже директор. 

«Суттєва різниця між іншими школами є і у контингенті дітей, яких виховуємо. Тут, як ніде інде, проявляються позитивні і негативні риси характеру хлопців. Та що говорити хлопців, про нас, педагогів, можна сказати те ж саме, бо усі ми тут «пливемо в одному човні». І кожен недолік, кожна підлість та хитрість тут проявляється одразу. Дитячі, сімейні біди тут виступають набагато чіткіше. І нашим обов’язком, не тільки як педагогів, але і як людей, є направити наших вихованців на вірний шлях, допомогти їм надалі вибрати правильний напрямок.

 Наша робота тяжка, ми беремо на себе тих, яких відкинуло суспільство, інша школа. Я не знаю, чи ми, педагоги, їх рятуємо, але дуже сподіваємося, що після колонії діти будуть жити чесно. Розповім вам одну історію: нещодавно в Криму засудили хлопця. І ось в Київський департамент приходить лист від його матері: «Прошу відправити мого сина в Бережанську колонію». Не знаю, судіть самі, але ми з колективом, в якому 11 вчителів, співпрацюємо в дуже дружній і теплій атмосфері. І напевне, не в останню чергу тому, що у нас спільна мета – врятувати дитячі душі.  В процесі роботи завжди керуюсь настановою мого попередника, колишнього директора Ярослава Івановича – «Ніколи не кажи людині – ти погана, а кажи – ти поступив погано». 

У кожного з нас в житті є свій вчитель. Хтось вчиться в школі, хтось у батька з матір’ю, а для когось наставником є «начальство» на роботі. Разом з нашими «вчителями» ми проходимо нелегку дорогу до розуміння законів людяності та справедливості, з їх допомогою ми боремося за честь називатися «Людиною». Борис Омелянович цей шлях уже пройшов, і тепер допомагає пройти цю дорогу правди іншим.  Дай вам Боже сили і натхнення у цій нелегкій і часом такій невдячній праці!