Українська Повстанська Армія:

формування національної ідеї та боротьба за українську державу.

16 квітня в Бережанському краєзнавчому музеї проходитиме Міжнародна наукова конференція «Українська Повстанська Армія: формування національної ідеї та боротьба за українську державу» в рамках відзначення Року повстанської звитяги у Тернопільській області на честь 55-ої річниці бою вояків Української Повстанської Армії під хутором Лози Бережанського району.


У програмі конференції:

1. Огляд виставок у Бережанському краєзнавчому музеї:

- документально-ілюстративна «Останній бій українського підпілля. За матеріалами Архіву Управління СБУ в Тернопільській області»;

- фотовиставка пам’ятників ОУН-УПА на Тернопільщині «Ми, повстанці, сини України», організована Тернопільською обласною інспекцією охорони пам’яток історії та культури;

- фотовиставка Анни Сенік «Повстанський Великдень»;

- «Графіка Якова Гніздовського у збірках музеїв Тернопільщини».

2. Виїзд учасників конференції на місце останнього бою біля хутора Лози Бережанського району.

3. Панахида за загиблими повстанцями.

4. Інсценізація останнього бою УПА учасниками студентського драматичного аматорського театру «Іскра Прометея» ВП НУБіП «Бережанського агротехнічного коледжу» (керівник О.І. Бойко).

5.Спецпогашення ювілейного конверта.

6. Прес-тур для журналістів регіональних ЗМІ, організований департаментом розвитку інфраструктури, транспорту і туризму Теpнопільської облaсної деp-жaвної адміністрації.

У роботі конференції візьмуть участь 29 науковців із Бережан, Тернополя, Львова, Хмельницька, Вінниці, Рівного, Києва, Бердичева, Харкова та Праги (Чехія).

14 квітня 1960 року відбувся останній бій українського підпілля біля хутора Лози Бережанського району. Ось як про ці події згадує учасниця цих подій Марія Пальчак:

«...Настав 1960 рік. Майже 2 місяці ми перебували в Петра Підгородецького в селі Шумляни. Постійно ми відчували страх і неспокій. По сусідніх селах пороз­клеювали відозви до нас, щоб ми зголошувались. Кожен з нас знав, що ніхто з членів групи на це не піде. 4 березня 1960 року раннім ранком ми вийшли з криївки, чим дуже заризикували. Підгородецький, бувши напідпитку, розказував людям про наше перебування в нього. На щастя, ніхто з цих людей не зрадив. Передчуття чогось недоброго переслідувало нас.

Ми ночували в лісі, хоча знали, що це небезпечно і нас можуть вистежити. 14 квітня 1960 р. був Страсний Четвер, в ліси наїхало багато війська: Божиківський, Тростянецький, Слов’ятинський. Нас або вистежили, або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить.

Першим облаву помітив О. Цетнарський, який стояв в цей час на варті. Побачивши, що ми в оточенні, вирішили разом бігти і вразі смертельної небезпеки пострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живими.

Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 мілі­метрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити. Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітарі зробили перев’язку голови і на машині відправили в Підгайці. Цього я вже не пам’ятала. Про це мені лише говорили.

Наступного дня, у Великодню П’ят-ницю, мене забрали літаком в Терно­піль, в обласну лікарню, де я пролежала 1,5 місяці. Чергували біля мене в палаті енкаведисти, змінюючись через кожних 4 години, і нікого не допускали, крім медичного персоналу. Вони уважно слідкували за діями медсестер та лікарів. Після лікування голови мене по декілька хвилин водили по палаті, щоб пере­конатись, в якому стані руки і ноги.

Чергували в палаті слідчі КҐБ: Д., Б., І. та інші слідчі. Вночі часто зринали думки, спогади, але миттєво обривались. Мені не хотілося жити. Я точно не знала, що сталося з друзями по боротьбі, але передчувала, що їх в живих немає, бо з того пекла вирватись було неможливо, а живими в руки хлопці не здались би.

Після мого часткового одужання в перев’язках мене забрали в підземний ізолятор, що містився на вулиці Коперника (м. Тернопіль). З цього ізолятора мене виводили на перев’язку голови, а коли вели на «дижурку», то спеціяльні люди викрикували, щоб почула: «Негайно привести Цетнарського!». Каґебісти хотіли, щоб я думала, що товариш по зброї живий і на допиті розказує про всі здійснені акції, видає інших.

Незабаром почалось важке слідство, яке тривало 5 місяців. Каґебісти з моїх уст не одержали необхідної їм інформації. І ось восени привезли з села мою маму, впустили в палату, щоб побачила мене. Потім нас обидвох закрили в палаті на одну годину. Стало зрозумілим, що вони хочуть підслухати і, можливо, з нашої розмови дещо дізнатись. Але ми розмовляли лише про домашні справи. Розлю­чені каґебісти навіть не дали мені грама передачі, яку привезла мама з села, і від­правили одразу ж маму додому, а мене в камеру...

Через багато років після тих страшних подій я довідалася, як загинули това­риші по зброї. Мені стало відомо, що тоді в лісі Петрові Пасічному було пере­бито кулями груди, а Олегові Цетнарському ноги. Тоді, щоб не попасти в руки каґебістів раненими, вони загинули від своїх куль. Так обірвалось життя мужніх друзів».

Ці спогади були опубліковані в 1997 році у часописі «Визвольний шлях».

16 квітня в Бережанському краєзнавчому музеї проходитиме Міжнародна наукова конференція «Українська Повстанська Армія: формування національної ідеї та боротьба за українську державу» в рамках відзначення Року повстанської звитяги у Тернопільській області на честь 55-ої річниці бою вояків Української Повстанської Армії під хутором Лози Бережанського району.

У програмі конференції:

1. Огляд виставок у Бережанському краєзнавчому музеї:

- документально-ілюстративна «Останній бій українського підпілля. За матеріалами Архіву Управління СБУ в Тернопільській області»;

- фотовиставка пам’ятників ОУН-УПА на Тернопільщині «Ми, повстанці, сини України», організована Тернопільською обласною інспекцією охорони пам’яток історії та культури;

- фотовиставка Анни Сенік «Повстанський Великдень»;

- «Графіка Якова Гніздовського у збірках музеїв Тернопільщини».

2. Виїзд учасників конференції на місце останнього бою біля хутора Лози Бережанського району.

3. Панахида за загиблими повстанцями.

4. Інсценізація останнього бою УПА учасниками студентського драматичного аматорського театру «Іскра Прометея» ВП НУБіП «Бережанського агротехнічного коледжу» (керівник О.І. Бойко).

5.Спецпогашення ювілейного конверта.

6. Прес-тур для журналістів регіональних ЗМІ, організований департаментом розвитку інфраструктури, транспорту і туризму Теpнопільської облaсної деp-жaвної адміністрації.

У роботі конференції візьмуть участь 29 науковців із Бережан, Тернополя, Львова, Хмельницька, Вінниці, Рівного, Києва, Бердичева, Харкова та Праги (Чехія).

14 квітня 1960 року відбувся останній бій українського підпілля біля хутора Лози Бережанського району. Ось як про ці події згадує учасниця цих подій Марія Пальчак:

«...Настав 1960 рік. Майже 2 місяці ми перебували в Петра Підгородецького в селі Шумляни. Постійно ми відчували страх і неспокій. По сусідніх селах пороз­клеювали відозви до нас, щоб ми зголошувались. Кожен з нас знав, що ніхто з членів групи на це не піде. 4 березня 1960 року раннім ранком ми вийшли з криївки, чим дуже заризикували. Підгородецький, бувши напідпитку, розказував людям про наше перебування в нього. На щастя, ніхто з цих людей не зрадив. Передчуття чогось недоброго переслідувало нас.

Ми ночували в лісі, хоча знали, що це небезпечно і нас можуть вистежити. 14 квітня 1960 р. був Страсний Четвер, в ліси наїхало багато війська: Божиківський, Тростянецький, Слов’ятинський. Нас або вистежили, або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить.

Першим облаву помітив О. Цетнарський, який стояв в цей час на варті. Побачивши, що ми в оточенні, вирішили разом бігти і вразі смертельної небезпеки пострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живими.

Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 мілі­метрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити. Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітарі зробили перев’язку голови і на машині відправили в Підгайці. Цього я вже не пам’ятала. Про це мені лише говорили.

Наступного дня, у Великодню П’ят-ницю, мене забрали літаком в Терно­піль, в обласну лікарню, де я пролежала 1,5 місяці. Чергували біля мене в палаті енкаведисти, змінюючись через кожних 4 години, і нікого не допускали, крім медичного персоналу. Вони уважно слідкували за діями медсестер та лікарів. Після лікування голови мене по декілька хвилин водили по палаті, щоб пере­конатись, в якому стані руки і ноги.

Чергували в палаті слідчі КҐБ: Д., Б., І. та інші слідчі. Вночі часто зринали думки, спогади, але миттєво обривались. Мені не хотілося жити. Я точно не знала, що сталося з друзями по боротьбі, але передчувала, що їх в живих немає, бо з того пекла вирватись було неможливо, а живими в руки хлопці не здались би.

Після мого часткового одужання в перев’язках мене забрали в підземний ізолятор, що містився на вулиці Коперника (м. Тернопіль). З цього ізолятора мене виводили на перев’язку голови, а коли вели на «дижурку», то спеціяльні люди викрикували, щоб почула: «Негайно привести Цетнарського!». Каґебісти хотіли, щоб я думала, що товариш по зброї живий і на допиті розказує про всі здійснені акції, видає інших.

Незабаром почалось важке слідство, яке тривало 5 місяців. Каґебісти з моїх уст не одержали необхідної їм інформації. І ось восени привезли з села мою маму, впустили в палату, щоб побачила мене. Потім нас обидвох закрили в палаті на одну годину. Стало зрозумілим, що вони хочуть підслухати і, можливо, з нашої розмови дещо дізнатись. Але ми розмовляли лише про домашні справи. Розлю­чені каґебісти навіть не дали мені грама передачі, яку привезла мама з села, і від­правили одразу ж маму додому, а мене в камеру...

Через багато років після тих страшних подій я довідалася, як загинули това­риші по зброї. Мені стало відомо, що тоді в лісі Петрові Пасічному було пере­бито кулями груди, а Олегові Цетнарському ноги. Тоді, щоб не попасти в руки каґебістів раненими, вони загинули від своїх куль. Так обірвалось життя мужніх друзів».

Ці спогади були опубліковані в 1997 році у часописі «Визвольний шлях».